— Не можете? Чому?
— Що я пану буду говорити, — мовив жид, моргнувши хитро. — Пан і без того знають.
— Староста заказав?
— Я того не говорю.
— Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?
— Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу — бігме, не можу!
Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.
Переходячи попри Вагманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Вагман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Вагмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.
— Здорові, пане Вагман! — мовив Євгеній, порівнявшися з Вагманом. — А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.
— Знають пан, лихвар і ксьондз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому.
— Але графа Кшивотульського всі вважають грошовитим.
— Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?
— Знаєте, пане Вагман, клопіт маю.
— Ну, який клопіт? — зацікавився Вагман.
Євгеній розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір — шукати іншого локалю на віче.
— Гм, шкода вашої праці, пане, — мовив Вагман. — Коли пан староста схоче, то кождий інший жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у остатній хвилі зверне.
— Що ж його робити? Хіба йти на передмістя і замовити яку стодолу у передміщанина?
— Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.
