демагоги до остатньої хвилі потішаються надією; в остатній хвилі як грім упаде на них розчаровання, і вони тим певніше потратять голови.
— Отже, пан староста згоджується не забороняти того зібрання тепер?
— Про мене, нахай буде й так. Забороню в остатній хвилі.
— Отже, можу сказати Парнасові, щоб узяв назад завдаток від Рафаловича?
— Нехай бере.
— Дякую пану старості! Сердечно дякую. Се була б одна, Мотева, справа. А друга моя власна.
— Певно, в справі пропінації?
— Ні. На мій сором, знов політична справа.
— Яка?
— Знають пан староста, у нас незадовго мають бути вибори до кагалу. Та між жидами настало велике невдоволення, роздразнення… Інтриги йдуть, одні против одних риють. До школи зійдуться, то замість богу молитися, кричать, сваряться, одні одним пейси та бороди вимикують.
— Ов, а я й не чув нічого про се!
— Нібито наша хатня справа, а проте до того доходить, що годі дати собі раду. І от між жидами повстала думка — скликати й нам собі таке зібрання, як скликають хлопи.
— Що ви? Зібрання? Жидівське! — скрикнув староста, хапаючися за голову. — Чи світ кінчиться?
— Ні, пане старосто. Се ми — кілька нас, — думали сюди й туди і придумали, що найліпше буде дати людям виговоритися. Що хто має против кого, чи за ким, нехай скаже.
— Але ж се нечувана річ — жидівське зібрання! — дивувався староста.
— Хлопське також нечувана річ.
— І де ж би ви хотіли робити те зібрання? Боюся, щоб у місті вам не наробили заколоту.
— О, нехай пан староста не бояться! За спокій, за порядок я ручу. А зібрання скличу до своєї коршми там, геть за містом, за рікою, за мостом, на Вигоді. Там возівня велика, від міста далеко, наради можуть собі бути хоч які голосні — ніхто не почує.
— І ви не жартуєте, пане Рессельберг? Ви справді хочете скликати жидівське зібрання?
