— За рецепісом. Що пан мене питають, так, [як] би я був дитина? Чи, може, пан думають, що я одурів? О, я зараз!
І він ухопив лист і гроші і рушив із покою.
— А зараз вертайте і принесіть рецепіс! — крикнув йому наздогін Вагман.
— Зараз буду! — відгукнув уже знадвору Баран. Але коли вийшов за хвіртку і опинився на вулиці, йому стрітилась перешкода, яка відвернула його кроки і його думки відразу в інший бік. Він зіткнувся майже лицем у лице з Регіною, пізнав її і в тій же хвилі почав пригадувати собі, що хтось колись велів йому слідити за нею. Надармо силкуючись пригадати собі, хто й коли, він пішов за нею назирці. Аж коли побачив, як вона ввійшла в сіни «його» дому і піднялась на сходи, що вели до помешкання Рафаловича, він пригадав собі наказ Стальського і, зареготавшися несамовито, побіг щодуху до реставраційки, де Стальський звичайно проводив вечірні години. Він і сим разом застав його тут. При однім столі в відгородженій нижі сиділи Стальський, Шварц, Шнадельський і ще два якісь панки за повними гальбами пива. Баран став у дверцях нижі і, витріщивши на Стальського свої несамовито блискучі очі та розтягши широко уста до усміху, покивав пальцем, не кажучи ані слова.
— Се ти, Баране? — мовив Стальський. — А що там? Маєш що сказати мені?
Баран, не кажучи нічого, засміявся значучо і кивнув головою в той бік, де було помешкання Рафаловича.
— Що? — скрикнув Стальський, зараз догадавшися, в чім діло. — Те, що я казав тобі?
Баран потакнув головою і знов засміявся.
— Тепер?
Баран знов потакнув головою і зробив жест обіймання та ціловання.
Стальський зірвався з місця.
— Панове! Прошу вас за свідків. Не розпитуйте нічого, лиш ходіть. На хвилечку. Пиво нехай лишається. Прошу за мною. Побачите щось цікавого.
І всі мовчки посунули лавою з реставрації і під проводом Стальського подались до Євгенієвого помешкання. По довгій стуканині, коли галас у сінях наробив розруху в цілій камениці, Євгеній відчинив. Усі панове під проводом Стальського втовпи-
