лися в комнату. Крізь двері, що лишилися відчинені, валила знадвору до покою студена пара.
— Пане! — крикнув патетично Стальський, спинившися якраз против Євгенія, — де моя жінка?
— Не знаю, пане Стальський, — бліднучи на лиці, але рівним, спокійним голосом відповів Євгеній. — У мене її нема.
— Ні, пане, вона у вас! — підносячи голос, мовив Стальський. — І я прошу вас не скривати її, а зараз видати в мої руки.
— Запевняю вас, що її тут нема, — змагався Євгеній.
— Брешете, пане! — ревнув Стальський, і, прискочивши до бюрка, вхопив Регінин саквояжик, який вона лишила. — Бачите, ось доказ! Її саквояжик! О, тут на замку її підпис вигравіруваний. Прошу, панове, подивіться.
— Помиляєтесь, пане Стальський, — мовив Євгеній, не тратячи супокою. — Вашої пані тут нема.
— Corpus delicti, панцю! Corpus delicti![1] — з тріумфом кричав Стальський, потрясаючи саквояжиком. — Отсе само не прилетіло з мойого дому і не впало на ваше бюрко! Де вона? Покажіть її!
— Пане, вспокійтеся! Я вам виясню все!
— Де моя жінка, злодію! — кричав Стальський, наступаючи до Євгенія. Сей цофнувся кроком взад.
— Пане Стальський, — мовив він остро. — Не забувайтеся! Ви в моїм домі, вдерлися насильно, з компанією, нападом… ображаєте мене… пам'ятайте, що я сього плазом не пущу.
— Де моя жінка? — репетував Стальський. — Віддай мені жінку, а тоді говори і роби собі, що хочеш.
— Кажу вам ще раз, її нема тут. Була перед тим у канцелярії, не застала мене, ждала і пішла, забувши отсей саквояжик.
— Неправда! Неправда! Вона перед хвилею була тут і мусить бути тут. Ану, панове! — мовив він, обертаючись до свойого товариства. — Перешукаємо се гніздечко.
— Не смійте рушитися з місця! — крикнув Євгеній.
— Що, ти мені заборониш? Ти, смаркачу! — крикнув Стальський і рушив до дверей спальні. В тій хвилі Євгеній скочив до нього, одною рукою вхопив його за горло і здушив так,
- ↑ [Речовий доказ].
