що вважає його небезпечним для життя і здоров'я так численного зібрання. І для того… дуже мені прикро, пане меценасе… прошу вірити… тим прикріше, що зібрання справді дуже гарне…
— Значить, пан староста?..
— Повторяю: не я. Справоздання пана будівничого було для мене правдивою несподіванкою.
— Значить, наше нинішнє віче не відбудеться? — весь поблідлий, запитав Євгеній.
— На жаль: ні! Прошу се зараз оголосити зібраним і зарядити, щоб безпроволочно опорожнили локаль.
Ся розмова велася півголосом, так що тілько ті, хто стояв у безпосередній близькості, могли чути її. Тим часом у возівні стояв глухий гамір від соток зібраного народа. Деякі, що їм зачинало бути горячо в кожухах серед стиску, почали домагатися, щоб розпочинати віче. Та ось у перших рядах зібраних, тих, що були найближче коло подіум, почав уставати якийсь гамір, якийсь неспокій.
— Що там? Що там? — летіли швидкі, півголосні запитання з різних боків. У відповідь на ті питання перекидано якісь уривані слова, рухи, окрики. Гамір ріс з кождою хвилею.
— Прошу втишитися! — крикнув Євгеній, виходячи наперед.
— Тихо! Тихо! Мовчіть там! Слухайте! — лунали голоси в різних кутах возівні. Треба було з півмінути, поки все втишилося.
— Браття селяни! — мовив Євгеній. — Дякую вам сердечно, що, незважаючи на непогоду і заметі, ви прибули так численно на мій поклик. Тим ви дали доказ, що розумієте своє положення і щиро бажаєте подумати про його поправу. Ви доказали, що хочете самі працювати, самі боротися з лихом, яке допікає вам з різних боків. Ви показали, як безсоромно брешуть або навмисно дурять себе ті, котрі вважають вас якимись недорослими дітьми, якимось стадом баранів, що їх пастух мусить пасти і стерегти.
— Пане меценасе, — перервав йому староста, — перепрошаю. Таким тоном говорити я не позволю. Прошу зараз…
— Зараз скінчу, а щодо тону, то най пан староста будуть спокійні. Я знаю, яким тоном маю промовляти, і готов відповідати за кожде слово.
