— Що там! Що там! Вільність слова! — гукнув із юрби один священик.
— Вільність слова! Вільність слова! — повторило кількадесят селян.
— Дорогі браття! — мовив Євгеній. — Тота наша вільність слова нині ще така буде, як теля на дуже коротенькім припоні. Власне пан староста завідомив мене, що наше нинішнє віче не може відбутися.
— Га! Як се? Чому се? — заревла ціла юрба величезним окриком.
— Прошу вспокоїтися! — крикнув Євгеній, а по хвилі говорив далі. — Бачите, отся возівня — подивіться на неї. Як вам здається? Правда, вона ще не дуже стара, і ми не такі Самсони, щоб могли розперти її плечима. А тимчасом тутешній пан будівничий — ось він, придивіться йому! — під присягою зізнав, що вона грозить заваленням, і він не ручить за наше безпеченство.
— Брехня! Безсоромна брехня! Сором будівничому! Фальшиво присяг! — посипались окрики.
— Дорогі браття! Прошу вас, покажіться вдячними сьому нашому опікунові, що так дбає за наше життя і здоров'я. А тепер — бачите, пан староста жадає, щоб ми розійшлися.
— Не підемо! Не підемо! Будемо радити, аж отся халабуда розвалиться! — ревли голоси з юрби.
— Іменем закона розв'язую зібрання! — закричав острим голосом староста. — Прошу розійтися, бо велю жандармами випорожнити локаль! А хто буде кричати та противитись, того зараз велю арештувати.
Сі слова зробили своє. Глибока тишина залягла в возівні. Всі побачили, що непереливки.
— Дорогі браття! — мовив Євгеній. — Чуєте самі, як пан староста чемно просить. Було б негарно, якби ми не послухали його просьби. Відложимо своє віче на тиждень. Від нині за тиждень прошу вас зібратися знов.
— Славно! Славно! — залунало з соток уст. Пригноблення, викликане словами старости, щезло в одній хвилі.
Та ось наперед виступив пан бурмістр і, заким хто-небудь міг отямитись з диву, випалив ось яку промову — щоправда, по-польськи:
— Шановне зібрання! Маю честь завідомити вас, що й я на
