умовився і платив піврічний чинш його жінці, що завідувала всіми домами, жидівським звичаєм записаними на її ім'я.
— Ще не знати, чи буде вам приємно, — мовив Вагман, злегка всміхаючись.
— Або що? Приносите мені якусь неприємну новину? Хочете виповісти мені помешкання?
— Е, ні! Але я знаю, що вам там різні пани натуркали вуха, що я лихвар, п'явка, небезпечний чоловік.
— Ну, то подвійно приємно буде мені, коли дізнаюся від вас, що се неправда.
— А як дізнаєтеся, що правда?
— Ну, — мовив Євгеній, сміючись, — то ви були би перший лихвар, що признається до сього одверто, а в такім разі все-таки цікаво пізнати такого білого крука. Але поперед усього — перепрошаю, що так говорю з вами коло дверей. Маєте, може, до мене яке канцелярійне діло?
— Ні. Я думав, що пан меценас мають нині троха вільного часу. Давно збирався… хотів поговорити де про що…
— Дуже радо служу, хоч надто богато вільного часу й не маю. Але в такім разі позвольте, що замкну канцелярію і попрошу вас до себе нагору.
Коли були в Євгенієвім помешканню, сей попросив Вагмана сідати і потрактував його цигаром, але Вагман не взяв, звиняючися тим, що не курить.
— Мушу вам сказати, пане меценас, — говорив він, якось скоса позираючи на Євгенія, — що я, заким прийшов до вас, добре вивідувався про вас: із якого ви роду, де вчилися, де практикували. Се у нас звичайно робиться, коли хто хоче мати з ким діло.
— Ов! Значить, ви хочете мати зо мною якесь діло?
— Так. Не бійтеся, зовсім не лихварське і не таке, про яке вам говорили ті панове, що вас остерігали передо мною.
— Дуже цікавий дізнатися!
— Ну, та поки почнемо говорити про се діло, я мушу сказати вам дещо про себе. Бо не досить того, що я знаю вас; треба, щоб ви знали мене і не йшли насліпо.
— Дуже добре.
— Так, отже, я скажу вам, що я справді лихвар. Пощо таїтися з правдою? То значить, пану старості, ані пану президентові я в сьому не признаюся, але вам мушу. Скажу
