ще більше: мої товариші-лихварі уважають мене найгіршим, найнебезпечнішим лихварем, тому що я знаю закони і тисячні кручки, знаю людей і людську вдачу і вмію так зручно обмотати їх, що вони тілько зіпають у моїх сітках, але ніколи не можуть видобутися з них.
— О, то ви небезпечний чоловік, — сміявся Євгеній, усе ще вважаючи ті Вагманові признання якимсь жартом.
— Се вже вам інші сказали, то я не потребую повторяти, — спокійно і поважно мовив Вагман. — Тілько бачите, пане, між мною і іншими лихварями є одна різниця. Знаєте, між лихварями бувають спеціалісти: одні зичать гроші, інші ведуть лихву збіжжям, худобою, поживою для селян; одні обмежаються на селян, інші на офіцерів, одні дають під застав, інші на векслі. Я випробував усякі способи і зробився… як би то вам сказати — добродієм добродіїв.
Євгеній голосно засміявся.
— Не жартую, — мовив поважно Вагман. — Адже знаєте, що лихварів називають добродіями людськости. Ну, а я добродій тілько одної частини.
— Якої ж то частини?
Вагман похилив набік голову, мовби надумувався, як би то висловити свою думку.
— То так є. Я ділю людей на дві части: одні такі, що працюють, порпаються в землі, гиблюють дошки, ріжуть, шиють, будують. То прості люди. А є інші, що тим простим людям роблять добро і більше нічого. Пан дідич — ну, що він робить? Глядить, щоб наймити та робітники не гаяли часу, щоб робили порядно, служили вірно. Чи сам він потрафив би зробити порядно яку-небудь роботу, чи зумів би служити вірно, — про се ніхто не питає. Він жиє тілько на те, щоб для нього інші робили добре, щоб йому служили вірно. Він приучує інших працьовитости, точности, вірности, — одним словом, він робить їм добро — і з того жиє. Розумієте тепер, чому я називаю його добродієм.
— Розумію, розумію…
— Ну, або у нас у місті пан староста, пан президент, пан інспектор, панове судді — що вони роблять? Добро іншим і більше нічого. Вони піддержують порядок, хоронять справедливість, приучують людей любити вітчину і поважати закони. Чого ж вам треба більше?
