— Та що, як для кого. Для кого чужого, може, й нічого не варта, а нам воно дороге.
— Наше, прадідівське! — подтвердив другий господар.
— Ну, але якби так у пана хотіти відкупити?
— Що? — скрикнули всі три нараз. — Своє власне ми мали би відкупувати від него? Радше головами наложимо, всі на жебри підемо, а своєї дідівщини у дармоїда купувати не будемо.
— Я не кажу про вас! Борони Боже! Ви ж знаєте, що я вам признав, що ваша правда, що процес мусите виграти.
— Дай Боже пану здоровля, — мовив знов перший селянин. — Але пощо ж тепер пан адукат закидають у іньчий бік?
— Я не закидаю в жаден бік, а тілько питаю вас попросту. Адже й для процесу треба знати, кілько ви собі цінуєте те пасовисько?
— Та для нас воно варто міліони. Нам без него жити не можна. Бачите — під самим носом. Ні курки де випустити, ні гуску, ні теля вигнати. А пан спер, польових посилає, грабить, заганяє, хоч із села тікай.
— Розумію, розумію. Про те ані слова, що воно вам дуже потрібне. Але я гадаю: двадцять моргів пасовиська — то ще не такі великі скарби. Почому у вас морг вірно́го поля?
— Е, що там вірне́ поле! Вірно́го поля доброго у нас морг купить за сто, за сто двацять ринських.
— Ну, а морг города?
— За морг города, між хатами, треба дати триста, штириста ринських.
— Ну, то пасовисько, певно, стілько не буде коштувати, як вірне́ поле. Але візьмім навіть так. То що ж, двадцять моргів по сто ринських, то були би дві тисячі.
— Е, пан хотів Шльомкови продати його за тисячу, але як ми на Шльомка похрупостіли, то він відступив.
— Що то за Шльомко?
— Та жид, арендар.
— Ну, бачите, то сам пан цінить се пасовисько лиш по п'ятдесят ринських за морг. А кілько вас досі коштує процес?
Селянам, очевидно, немила була ся розмова. Вони підзорливо дивилися на адвоката, то один на одного, далі той, що досі головно промовляв, відповів нерадно:
— Та що пан будуть нас допитувати, кілько нас коштує
