процес? Коштує, що коштує, але ми мусимо дійти свого.
— Я вважав своїм обов'язком із самого початку звернути вашу увагу на те, що справа буде ще коштувати немало гроша і клопотів. Та хто знає, чи оплатиться вам сею дорогою доходити до свого.
Селяни, мов на команду, встали зі своїх місць.
— Та коли пан адукат, — мовив їх бесідник, кланяючись, — коли пан адукат чогось на нас загнівалися (знов поклін) і не хочуть далі провадити нашої справи (греміальний поклін усіх трьох) — то ми просимо віддати нам наші папері, а ми підемо шукати собі іньчого адуката.
— Але ж, люди, — мовив Євгеній, підходячи до них і насилу усаджуючи знов там, де сиділи, — що вам такого? Хто вам сказав, що я на вас гніваюся? І за що би я мав гніватися на вас? Хочете відібрати від мене свою справу — я вам не бороню, а не відберете, то буду провадити її далі; в тім ваша воля. Я хотів поговорити з вами про іншу справу.
— Про яку?
— Ваше село досить велике, правда?
— Та досить.
— Кілько нумерів?
— Та буде більше як двісті.
— Ну, і нарід не такий дуже бідний.
— Ой, говоріть, не бідний! Та вже не богатий.
— А все-таки, грунту маєте досить, худібка є, хліб родиться.
— Е, що з того! От маємо стілько, щоб із голоду не пухнути.
— Ну, а пан добре стоїть?
— А Бог його святий знає.
— Має гроші? Чи, може, в довгах?
— А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.
— Отже, кажете, що хотів пасовисько продати жидові.
— Та то нам на збитки.
— Ага. Ну, але я чув, що він би й цілі свої добра готов продати.
— Та що нам із того? Він продасть, іньчий пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.
— Ну, а якби ви самі купили?
— Що таке? Пасовисько?
— Ні, всі панські грунти з двором і з лісами.
