— І з лісами? Гм, гм… Пан жартують собі з нас. Хіба хлопам вільно купувати панські добра?
— А чому ж би не вільно? Як вільно жидам, то вільно й хлопам.
— Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?
— Жиди потрафлять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?
— Не нашої голови на се треба, — мовили селяни, хитаючи головами.
— Ну, але преці варто би над сим подумати, — мовив Євгеній, присуваючися ближче до стола. — Слухайте, люди. Я би вам повів щось, але мусите мені дати слово, що нікому про се не скажете.
— О, та кому би ми мали говорити?
— Дайте руку, що будете мовчати!
Селяни зацукалися. Жаден не протягнув руки.
— Та можуть пан говорити, ми не скажемо нікому.
Євгеній зміркував, що вони наструнчені против нього, і постановив собі не відкривати перед ними всіх карт.
— Як собі знаєте. Се ж не моя річ, тілько ваша. Отже, знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.
— Та що нам з того?
— Те вам з того, що можете дістати на пана якого жида, або ще гіршого пана.
— Ой, гіршого вже не дістанемо. А жида волимо, ніж сего.
— А не ліпше би то було не дістати нікого?
— Ба, чи не ще!
— І закупити самим той маєток?
Селяни пошкробалися в голови.
— Ні, пан нас щось дурять. Де то хто таке видав, аби хлопи купували панські маєтки?
— Ну, купіть ви, то й інші побачать.
— Та бійтеся Бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?
— А які ж, по-вашому, гроші на се потрібні?
— А хіба ми знаємо? Та там, певно, з міліон треба буде.
— Смійтеся, люди! Маєток оцінений усього на сто двадцять тисяч, а на те сімдесят тисяч позичено в банку.
— Ну, то нас банк зліцитує.
— Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що вам хочу сказати, а вже боїтеся, що вас банк зліцитує. Фе, не будьте дітьми.
