Адже видите, що пана не ліцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.
— Не хочемо! — в один голос скрикнули селяни. — Що з того, що банк пана не ліцитує, а нас, певно, по році пустить з торбами.
— Але ж не бійтеся! Чекайте. Я вам ще не доповів усього. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тілько тоді, якби-сте купували маєток.
— Ні, не хочемо. То не наш антерес! Ми люди прості, нас леда-хто обдурить. Що нам залазити в таке велике діло? Нам аби на своїм вижити…
— Ей, люди! Будете колись плакати на свій нерозум, ви і ваші діти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хліб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.
— Та пан нам рають то, що пану випадає, але ми на те не пристаємо.
— Чому?
— Бо то не наш антерес.
— Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.
— Біг за́плать пану, але ми на те не пристаємо.
— Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі, — гірко промовив Євгеній.
Селяни вклонилися.
— Т-та! Пан своє знають, а ми своє.
— Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тілько бажав би, щоб вам добре було.
— Най пан будуть вибачні, — мовив з лукавою покорою один селянин, — але ми люди прості, ми на тих антересах не розуміємося і не можемо в те вдаватися.
Вони встали і взяли шапки в руки.
— Га, як собі знаєте. Спімнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тоді буде запізно.
Селяни поклонилися і стояли, мнучи шапки в руках.
— Та ми би просили, аби пан були ласкаві таки віддати нам наші папері.
Євгенію мовби води холодної бухнув у лице. Не говорячи
