хитра це штука, той князь! Використати силу чоловіка, виссати його, мов спілу вишню, а кістку кинути геть, — на те він якраз. І який рад був він, коли я попросив у нього даровизни землі в Тухольщині! Іди, сказав мені, нехай лишень тут не бачу тебе! Йди і угризайся з тими смердами за нужденну межу, лиш сюди не вертай! Ну, що, може їхати нам до нього, пожалітися на тухольців, просити проти них княжої помочі?..
— Ні, таточку! — говорила Мирослава. — Княжа поміч злого не направить, а тільки ще дужче погіршить.
— А видиш, — сказав боярин, не багато зважаючи на останні слова доньки. — Ну, а може вертати нам до Тухлі, до тих проклятих хлопів, до того чорта Беркута, і просити в них ласки, піддатися їх карі, зректися свого боярства і благати їх, щоб нас прийняли до своєї громади, як рівні рівних, і жити з ними так, як вони, з вівцями вкупі, між вівсом і гноєм?
Постава Мирослави непомітно, мимоволі простувалася, лице її прояснювалось при тих словах.
— А як гадаєш, таточку, чи вони прийняли б нас? — спитала вона живо.
— Хто знає! — сказав гризько боярин. — Це ще якби ласкаві були їх хамські величества й їх надвеличество Захар Беркут!
— Таточку, а чому ж нам не спробувати цього? Тухольці не люблять неправди; вони хоч і засудили нас, то, може, по-своєму праву. А може… може й ти, таточку, дечим… своїм гострим поступуванням причинився до того? А коли б лагідно, по-людськи з ними… Ах, боже, це що таке? — скрикнула нараз Мирослава, перериваючи свої попередні міркування.
