батько старий, понурий, не вміє блискати очима ані зітхати, а тобі хочеться не такого товариша! І що з того, що батько оце перед часом посивів, стараючись забезпечити твою долю, а той новий, миліший, молодший товариш, може, десь тепер зі своїми тухольцями руйнує нашу хату, останнє й одиноке наше пристановище на світі!
Мирослава не витерпіла тих їдких докорів, гарячі сльози бризнули з її очей.
— Ні, це ти, ти не любиш мене, — сказала вона, заливаючись слізьми, — і я не знаю, що відвернуло твоє серце від мене! Я ж не дала тобі ніякої причини! Сам ти вчив і наказував мене жити по правді і говорити правду! Невже ж тепер нараз правда так дуже опротивіла тобі?
Боярин мовчав, похиливши голову. Вони зближалися вже до верха гори і їхали вузькою дорогою поміж високими буками, що зовсім заслонювали перед ними небо. Коні, здані на власну волю, самі шукали собі стежки серед сутінків і, зчаста форкаючи, тюпали звільна по похилій каменистій дорозі під гору.
— Куди ж ми їдемо, коли нас вигнано з Тухольщини? — спитала нараз Мирослава, витираючи рукавом сльози і підводячи догори голову.
— В світ за очі, — відказав батько.
— Ти-ж казав, що їдемо до одного боярина в гостину.
— Правда опротивіла мені: я сказав неправду.
— То куди ж їдемо?
— Куди сама хочеш. Мені все одно. Може їхати до Галича до князя, котрому я наприкрився і котрий рад був мене позбутися? О,
