— Так, мамо! — сказала я, тремтячи з якоїсь несказаної радости.
— Благословлю ж твоє серце! — І сказавши це, вона розвіялася запахущим леготом, а я прокинулась. І серце моє справді заговорило, таточку, і я пішла за його голосом. На мені благословенство мами!
— Алеж, дурна дівчино, це був сон! Про що ти вдень думала, те вночі й приснилось тобі! А втім, — додав боярин по недовгій хвилі, — а втім ти вже й не побачиш його ніколи!
— Не побачу? — скрикнула живо Мирослава. — Чому не побачу? Хіба він умер?
— Хоч би й сто літ жив, то таки не побачиш його, бо ми… ми не вернемось уже більше в ті прокляті сторони.
— Не вернемось? А це для чого?
— Для того, — сказав боярин з силуваним супокоєм, — що ті твої добрі люди, а поперед усіх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, ухвалили на своїй раді вигнати нас із свого села, розвалити наш дім і зрівняти його з землею! Але постійте, ви, хамове плем'я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Тугар Вовк, це не тухольський вовк, він і тухольським ведмедям зуміє показати зуби!
Болюче тьохнуло в серці Мирослави, коли почула ті слова.
— Вигнали нас, таточку? І за що ж нас вигнали? Певно, за того лісничого, що ти казав так немилосерно бити, хоч я зі слізьми благала тебе пустити його на волю?
— Як ти все те тямиш! — підхопив злісно Тугар, хоч у серці глибоко вкололо його те оскарження з уст доньки. — О, я знаю, що коли б ти була на тій раді, то й ти була б стала за ними проти свого батька! Що ж діяти,
