до землі очима, о три кроки перед головним начальником Петою.
— Від якого царя приносиш нам вісті? — спитав його Пета.
— Я не знаю ніякого царя крім великого джінґісхана, пана всього світу! — сказав боярин. Це була звичайна формула піддання. Пета тоді поважно, але радо, простяг бояринові руку.
— В пору приходиш, — сказав Пета, — ми дожидали свого союзника.
— Я знаю свій обов'язок, — сказав Тугар Вовк. — В однім лишень я переступив ваш звичай: я привів доньку свою до табору.
— Доньку? — сказав зачудуваний Пета. — Хіба ж ти не знаєш, що звичай наш забороняє жінкам вступати в збір вояків?
— Знаю. Але що ж я мав зробити з нею? В мене нема дому, ні родини, ні дружини! Крім мене і великого джінґісхана, вона не має ніякої опіки! Мій князь рад був позбутися мене зі свого міста, а ті прокляті смерди, мої невільники, збунтувалися проти мене.
— Але все ж таки тут вона не може лишитися.
— Я прошу внуків великого джінґісхана дозволити їй лишитися нинішню ніч і завтрішній день, поки не винайду для неї безпечного пристановища.
— Для друзів наших ми гостинні, — сказав Пета, і потім, обертаючись до Мирослави, він сказав ламаною українською мовою:
— Зблизись, дівчино!
Мирослава аж затремтіла, почувши ті звернені до себе слова страшного монгольського начальника. Повними ненависти й погорди очима дивилася вона на того нищителя Руси, зовсім не слухаючи його слів.
