Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/111

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Зблизись, Мирославо! — сказав її батько. — Великий начальник монгольського війська ласкавий до нас.

— Не хочу його ласки! — відказала Мирослава.

— Зблизись, розказую[1] тобі! — сказав грізно боярин. Мирослава неохітно зблизилася.

Пета своїми малими, блискучими очима поглянув на неї.

— Гарны дивчина! Жаль, що не остатись. Гляди, дивчина, на свій тат. Будь вірны великы джінґісхан. Велика ласка буде! На тобі, дивчина, оце коко, з вашого князь Мстислав. Знак безпеки. Покажи монгольськы вояк — усі пропустить, нічого злого не зробить. А тепер до шатра!

З тими словами Пета подав Мирославі зі свого пальця великий золотий перстінь, здобутий ним у битві над Калкою з князя Мстислава. На перстені був великий золотисто-зелений бериль з вирізаними на нім фігурами. Мирослава вагувалася, чи пройняти дар від ворога, може навіть заплату за батькову зраду.

— Візьми, доню, цей знак від великого внука джінґісхана, — сказав боярин, — це знак його великої ласки для тебе, дає тобі безпечний прохід у монгольськім таборі. Нам прийдеться розстатися, доню. Їх воєнний звичай забороняє жінкам бути в таборі. Але з тим перстенем ти можеш безпечно приходити і виходити, коли тобі запотребиться.

Мирослава ще вагувалась. Але втім нова якась дума шибнула їй у голову, — вона взяла перстінь і, відвертаючись, урваним голосом сказала: — Дякую!

 
  1. Розказую — приказую.