бік, я вдарю зразу на тих, що стережуть дуклянського шляху, і прорівняю тобі дорогу.
Пета з подивом глянув на Бурунду, немов це перший раз вирвалось тому рубаці з уст таке розумне слово. І справді, плян Бурунди був хоч і смілий, та зате дуже розумний, і Бурунда був єдиний смільчак до виконання цього пляну.
— Добре, — сказав Пета, — нехай буде по-твоєму! Вибирай собі вояків і рушай з ними зараз завтра.
— Дозвольте ще й мені слово сказати, великий бегадире, — сказав Тугар Вовк.
— Говори! — сказав Пета.
— Коли воля ваша слати частину своєї сили тухольським шляхом, а все задля тісноти шляху й я не радив би слати, то позвольте мені піти наперед з невеличким відділом і зайняти вхід того шляху, заким іще тухольські смерди дізнаються про ваш прихід і завалять його засіками.
— Добре, йди! — сказав Пета. — Коли хочеш вирушити?
— Зараз, щоб іще завтра на південь сповнити своє діло.
— Коли так, то нехай буде кінець нашій раді і нехай боги щастять нашій зброї! — сказав Пета, встаючи з місця. Встали й інші начальники. Тугар Вовк просив Пету, щоб визначив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шатра покріпитись і попрощатися з донькою.
В темнім шатрі на ліжку, покритім м'якими, грабованими перинами, сиділа Мирослава і гірко плакала. По всіх страшних і несподіваних вражіннях цього вечора вона аж тепер мала час зібрати свої думки, розглянути добре своє теперішнє положення, в яке втягнув її батько.
