Положення те було справді страшне, бачилось навіть безвихідне. Батько її зрадник, монгольський слуга; вона в монгольськім таборі, напівгість, напівбранка, а на всякий спосіб кругла сирота. Бо навіть остання її підпора — непохитна віра в свій пророчий сон, у благословенство матері і в своє любовне щастя з Максимом, — і та віра тепер при холодній розвазі зачала похитуватись, кривавлячи її серце. Бо яким лицем стане вона тепер перед Максимом? Якими словами розповість йому про свій — добровільний, чи недобровільний? — побут у монгольськім таборі? Мов гадюки, вертіли її серце ті питання, і вона дала сльозам волю і плакала, мов з життям своїм прощалася.
Батько тихими, тривожними кроками приступив до неї, положив руку на її плече, — вона не підводила голови, не рушалась, не переставала плакати.
— Доню Мирославо, — сказав він, — не плач! Дасть Бог, усе ще добре буде!
Мирослава мов не чула нічого, сиділа недвижно, холодна, безучасна.
— Забудь того смерда! Гарна будучність чекає тебе, а він… Що він? Завтра в полуднє він упаде трупом від мого меча.
— Хто? — скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом.
Боярин злякався того голосу і відступився від дочки, що зірвалась на рівні ноги.
— Хто впаде трупом? — повторила вона. — Він, Максим? Ти ведеш напад на Тухлю?
— Та ні, ні! — відпекувався боярин, — хто це сказав тобі?
— Сам ти сказав! — наставала на нього Мирослава. — Тату, скажи мені правду, що
