— Коли б я в тій цілі ходив, то чи думаєш, бегадире, що, знаючи згубу монголів, я був би вертався гинути разом з ними?
Бурунда вспокоївся трохи.
— Що ж нам діяти? — спитав він. — Невже ж таки так гинути?
— Ні, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тоді прийде з гір правдива повінь, і вона швидко наповнить цю долину. Проти неї передовсім треба боротися нам.
— Але як?
— Вели своєму війську, поки вода прозірчаста, збирати з дна каміння і класти на купи, високо, понад поверхність води. Стоячи на них, ми зможемо оборонитися й від слабшого ворога, тухольців.
Не роздумуючи довго, видав Бурунда війську наказ збирати каміння і класти накупи, кожний відділ для себе. Той наказ, що не грозив ніякою небезпекою, подобався монголам, а надія стояти на сухім і не лазити повиш[1] колін у воді додала їм духу. З радісним криком вони кинулися в розбрід по долині, збираючи каміння і стягаючи його на купи. Тухольці стояли на своїх стінах довкола озера і реготалися, дивлячись на їх роботу.
— Сюди, сюди! — кликали вони монголів. — У нас каміння досить, усіх вас обділимо!
Але коли деякі монголи надто наближалися до їх становищ, зараз скрипіла машина і жужмом летіло каміння на нещасних, що, бродячи в глибокій воді ховалися, мордувалися, а втікати не могли. Хотя-нехотя мусіли тепер монголи держатися на середині долини, здалека від тухольських метавок. Бурунда трохи
- ↑ Повиш — повище.
