не сказився в своїй немочі, видячи гордість, чуючи насміхи тухольців.
— Ні, це не може бути! — скрикнув він. — Гей, до мене, мої вірні туркомани!
Найсміліший відділ монгольського війська зібрався довкола нього, хлопи, як дуб'я, як степові тигри, з яких шкіри мали понапинані на собі. Він попровадив їх проти одного тухольського становища, висуненого наперед, самітного, на гострім, щербатім обриві. Невеличка купка тухольців стояла там коло нової метавки.
— Затроєними стрілами на них! — крикнув Бурунда, і, мов шершені, засвистіли стріли в повітрі. Зойкнули поранені тухольці і замішалися, а монголи з радісним криком поступили наперед.
— Не давайте їм громадитися! — кричав Бурунда, — не давайте їм кидати на нас каміння! Тут можемо вкріпитися.
І він поділив свій відділ на дві половині: одна мала ненастанно стріляти на вороже становище, а друга — громадити на купу каміння для охорони від води. Тугар Вовк і Максим, котрих Бурунда невідлучно провадив із собою, також прикладали рук до роботи, зносили каміння і скидали його на купу. Але ця робота ставала чимраз труднішою. Вода доходила вже до пояса. Почало не ставати каміння, а купа ще не досягала до поверхні води. Бурунда командував над стрільцями. Вже десять тухольців було ранених; вони конали від страшної гадючої отрути, що дісталась їм у кров на ті рани даремні були всі ліки Захара Беркута.
— Покиньте, діти, це становище! — сказав Захар. — Нехай він стоїть собі тут перед
