начальник, і цей ніколи не дарує нам загибелі свого війська. Він наведе нову силу на наші гори, і хто знає, чи ми тоді другий раз розіб'ємо її.
— Але твій син, Захаре, твій син! Уважай, що його жде загибіль! Глянь, сокира над його головою!
— Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має втекти хоч один ворог нашого краю!
З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.
— Батьку! — ридала вона, — що ти думаєш робити? За що ти хочеш погубити свого сина і… і мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити і йому служити! Хвиля його смерти буде й моєю смертю!
— Бідна дівчино, — сказав Захар, — що я можу тобі порадити? Ти знаєш тільки чорні очі та стан хороший, а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню!
— Захаре, Захаре, — говорили громадяни, — всі ми вважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа зламана і громада не бажає смерти тих останніх. У твої руки складаємо долю їх і долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров'ю!
— Змилуйся над нашою молодістю, над нашою любов'ю! — ридала Мирослава.
— Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина, — сказав один із загірних молодців. — Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас, а ми всіх інших пошлемо на дно раків годувати.
— Ні! — сказав обурений Захар, — це було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно
