— Батьку мій!
— Синку, Максиме!
Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.
— Батьку мій, що тобі такого? — скрикнув Максим, бачучи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.
— Нічого, синку, нічого, — сказав потихо, з усміхом Захар. — Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!
— Батьку, батьку, не говори того! — ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокійний, усміхаючись, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свого сина від своїх грудей і сказав:
— Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут є хтось, що потребує твоєї помочі.
Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Вже молодці принесли води і Максим кинувся відтирати свою милу. Ось вона дихнула, відкрила очі і знов зажмурила їх.
— Мирославо! Мирославо! Серце моєї — кликав Максим, цілуючи її руки, — прокинься!
Мирослава мов пробудилась і здивованими очима вдивлялася в Максимове лице.
— Де я? Що зо мною? — спитала вона слабим голосом.
— Тут, тут між нами! Коло твого Максима!
— Максима? — скрикнула вона, зриваючися.
