— Так, так! Гляди, я живий, я свобідний!
Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Втім разом кинулася на шию Максимові, а гарячі сльози бризнули з її очей.
— Максиме, серце моє!..
Більше не могла нічого сказати.
— А де мій батько? — спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице.
— Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі і злі діла. Молімося, щоб добрі переважили.
Мирослава обтерла сльози з своїх очей і повним любови поглядом глянула на Максима.
— Але ходи, Мирославо, — сказав Максим, — ось наш батько, та й той покидає нас.
Захар дививсь на молоду пару ясними, радісними очима.
— Клякніть коло мене, діти! — сказав він потихо, слабим уже голосом. — Доню Мирославо, твій батько поляг, не судім, чи винен, чи не винен, поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата…
— І мужа! — додав Максим, стискаючи її руку в своїй.
— Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! — сказав Захар. — В тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв'язок в нинішню переможну днину порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні і не розірве свого сердечного зв'язку з чеснотою й людяним норовом!
І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.
