лася просверлити пітьму, найти вікно, визирнути на світ, де, певно, вже мусіло світати. Та вікно — одиноке вікно в її спальні — було завішене килимком і не пропускало ані промінчика світла. Пані Олімпія перервала молитву на півслові і проворкотіла гнівно:
— Ах, ізнов отой килимок! Господи, додай мені терпиливости з оцею поганню!
І вона, здушеним іще, півсонним голосом силкувалася крикнути:
— Параско! Параско!
Та голос завмирав у її горлі. Чи то тому, що спала горілиць зі звішеною вниз головою, чи під впливом сонної змори кров їй бухала ще сильно до голови й захапувала дух у грудях, та це ще збільшувало її глуху тривогу.
— Ні, не можу! Не добуджуся її! — в розпуці прошептала пані. — Он як сопе! Нелюди! Замучать вони мене своїм непослухом!
І, гнівно зціпивши зуби, пані Олімпія добру хвилину сиділа на ліжку, обома руками стискаючи з боків свої груди, щоби прискорити дихання, і прислухуючися рівномірному, здоровому сапанню Параски. Ота Параска, то була молода, вісімнадцятилітня служниця, покоївка пані Олімпії. Від двох місяців, відколи в пані почалися припадки сонної змори і приливу крови до мізку, Параска мусіла спати разом із нею в її спальні. Пані в таких припадках почувала страшенну тривогу, кричала й кидалась, і тільки присутність другої людини могла її вспокоїти. Та Парасці, зайнятий увесь день роботою в покоях та в кухні, дуже не до вподоби була ота нічна сторожа коло вередливої пані. Вона й сама боялася її сонних криків і воліла б була спокійно спати в кухні
