— От дурна! І говори з нею! — маркітно[1] мовив Гадина.
— І не говори! — відмовила якось неохоче Параска, шелестячи соломою.
— А хочеш заміж за мене, правда?
— Овва! Таке мені велике добро! Не візьмеш ти, то другий візьме.
— Але за другим не буде тобі так, як за мною.
— Говори! Не виділа я твоїх статків. Хіба буду тобі помагати з голоду здихати.
— Дурна, дурна! — шептав Гадина, нахиляючись до неї. — Я вже нині маю стільки, що міг би ґрунтець і хату купити, а цими днями буду мати ще більше.
— Може, цілі Торки купиш? — жартувала Параска.
— Торки, не Торки, але будемо мати стільки, що буде до смерти і для нас, і для дітей наших.
— Та що ти плетеш, навіжений? — голосно промовила Параска. — Відки ти тільки гроші дістанеш?
— Відки дістану, то дістану. То моя річ.
— Ну, скажи, хай і я знаю.
— Е, в тебе язик довгий.
— Присяга Богу, що нікому не скажу.
— Та не присягайся! Пощо тобі це знати? А втім, хто знає, може, і нічого з того не буде. Ліпше зачекаємо.
— Та скажи, скажи, Танасочку! — підлещувалась Параска. — Скажи, то піду з тобою.
— Підеш? — живо скрикнув Гадина.
— Їй-богу, піду.
- ↑ Маркітно — ніяково.
