— Зараз?
— Ну, ні! Але пото́му. Нині ввечір.
— Е, дуриш! Як підеш, то тоді й скажу.
— Та ні, скажи зараз. А то не піду ані нині, ані завтра, ані ніколи. І знати тебе незахочу.
— Ну, та й слухай же. В нашого ксьондза[1]…
— В котрого?
— Та у старого, того, що тут ув офіцині живе. В нього є гроші. Великі гроші.
— Е, в шпаркасі[2]!
— Те, що у шпаркасі, то окремо. Але є й готові. Він їх усе переховує, щодень в інше місце. Купочку тут, купочку там. Я його давно вже підстерігаю, та осторожний, опир! А найбільше пес на перешкоді. Все, як тільки я трохи наближуся, пес почує і сполошить старого. Але одну купочку я таки вже цапнув.
— А багато?
— Параско! Параско! — роздався в тій хвилі з кухні голос Гапки. — А щоб за тебе Бог забув і всі святі, як ти про роботу пам'ятаєш! Параско!
— Ой, лишенько! — скрикнула Параска. — Вже Чума рипить! Послала мене по дрова, а я тут із тобою забалакалася. Пусти!
— Та побудь іще хвилечку! — просив Гадина.
— Нема часу. А то ще стара опириця прийде та наробить крику.
І Параска прожогом вибігла зо стайні й майже лицем у лице наткнулася на паню Олімпію.
