— Ой, Господи! — скрикнула вона й задеревіла на місці.
— Ти що тут робиш? — строго запитала її пані. — З ким тут розмови ведеш?
— Та ні з ким, — брехала Параска, почувши у стайні легкий шелест і знаючи добре, що Гадина одним скоком був уже на поді[1], а другим крізь діру в даху вискочив у сад. — Мене Гапка послала по дрова.
— То тут у тебе дрова?
— Та я хотіла набрати трохи соломи на підпал.
— Ну, але скажи, з ким ти говорила?
— Та скарай же то мене Господи, що ні з ким.
— Ах, ти прокляте насіння! — сердилася пані. — І в живі очі мені смієш брехати! Аджеж я сама чула! Гей ти, Гадино! — крикнула вона до середини стайні. — Де ти там? Ану, покажися сюди!
— Та де тут ясна пані якогось Гадину бачили? — говорила Параска, зовсім уже осмілившися й думаючи, що пані прийшла тільки на крик Гапки. — Прошу поглянути до стайні, чи там є яка жива душа!
Пані ввійшла до стайні й почала роззиратися за Гадиною, а Параска, тим часом, рада, що таким дешевим коштом позбулася її, побігла до дривітні, що була обік возівні, швидко набрала наруччя дров і побігла до кухні, ще поки пані вийшла зі стайні.
Пані чогось уся дрижала. Підслухана розмова неначе сахнула на неї чимось таким поганим та огидливим, що й не повинно було
- ↑ Під — горище.
