— Ну, ну, Гапко, — сказала пані, встаючи, — покиньмо про це говорити. А ось ліпше поміркуймо про нинішній підвечірок.
— Та я вже дещо трохи міркувала. Не знаю тільки, що ясна пані на це скажуть. Я думаю, що можна б курячу потравку з рижем[1].
— Якби були курята! — перебила пані.
— Та я послала Гадину в село. Чень десь напитає.
— Ну, а потім?
— Потім гербата[2], а до неї треба сухариків напекти.
— А маєш масло?
— Масло є, хоч і не дуже свіже. На стіл його давати не можна, а до печива ввійде[3]. Тільки клопіт, що цукру нема.
— Ну, цукру ми в крамаря дістанемо.
— На борг не дасть, — завважила Гапка.
— То заплатимо. На стільки грошей у мене є. Ну, добре! Нехай і так буде! Тільки добре мені справляйся!
— А багато панів буде?
— Не знаю. Може, зо п'ять.
— Ну, це ще б нічого. Але якби з десять, то могло б не вистачити ані муки, ані рижу.
— Е, ні, Адась знає, що в мене достатки не такі, щоб можна купи гостей приймати. Ну, а нам на обід що буде?
— Та я хотіла зладити картопляну зупу…
— Ксьондз її не любить! — замітила пані.
— Е, буду я дивитися, що ксьондз любить, а що ні! — гнівно буркнула Гапка. — Не вхо-
