злетить із тулуба — так неміцно держалась вона на довгій, худій шиї. Худі, аж страшні руки з довгими кістлявими пальцями, широкі колись, а тепер запалі груди, вихудлі ноги, обуті без панчіх у якісь старі та протоптані пантофлі, доповнювали образ о. Нестора. Він мав на собі тільки чорну камізельку поверх сорочки й такі ж штани; старенька реверенда[1], старанно вичищена Деменюком, висіла на кілочку коло дверей, що вели до покою.
— О, о, о! — промамкав о. Нестор своїм беззубим ротом. — Ве… ве… вельможна пані самі!.. Та де ж таки… А я старий… не прогнівайтесь… адже бачите!..
І він, увесь тремтячи, почав кидатися то в цей, то в той бік, неясно почуваючи, що щось треба було зробити, та не знаючи, що власне.
— Алеж нічого, пан-отче, нічого! — вспокоювала його пані Олімпія. Та він не вспокоївся, метнувся к вікну й мало не перевернув мідницю[2] з мильною водою, котрою тількищо вмивався, опісля рушив у противний бік, де стояла велика шафа від убрання та й там нічого не здобувши, почав без цілі лапати руками, мурмочучи щось таке незрозуміле не то сам до себе, не то до пані, що все ще стояла насеред кухні з тацою в руках.
Аж старий Деменюк вибавив[3] о. Нестора з клопоту. Спокійно, не кваплячись, він ізняв із кілочка реверенду й, придержуючи неспокійного о. Нестора, надів її на нього. Аж тоді й о. Нестор заспокоївся, немов би оця
