якимось ослабленим… не знаю, якби я відправив ту святу службу.
— То може єґомость до утрені стануть?
— А так, так… до утрені піду. Зараз, тільки поснідаю. І так вона в вас не зараз іще зачнеться.
— Та вже б пора починати.
— Ну, то йдіть, скажіть паламареві, нехай дзвонить, а я зараз… я не забавлю вийти.
Деменюк, уклонившися, пішов геть, а о. Нестор подався до свого покою. Пані Олімпія вже накрила столик, поставила на нім каву й булку, покраяну на тонкі, рівні скибки, а сама стояла при вікні й тонула поглядом у темній зелені саду.
— Ах, пані добродійка… самі трудилися!.. — лепотів о. Нестор, мечучись то сюди, то туди по покою, немов силувався прибрати, усунути той нелад, який панував у кожнім куточку. Та ніщо йому не вдавалось, і вкінці махнувши рукою, він сів при столику.
Пані Олімпія ввесь той час стояла обернена до нього плечима, дивлючись у сад. Вона хотіла показатись йому спокійною й байдужною, щоб тим і його успокоїти. Аж коли він сів, вона звільна обернулася і промовила тоном, повним якоїсь материнської ласки:
— Алеж, пан-отченьку! Не робіть собі ніяких церемоній! Знаєте, що в нас усе попросту, по-домашньому. Ви мені не подивуєтесь, що сама вам несу снідання, так якось випало… Ну, і я вам також не подивуюся. Що вже нам старим церемонитися! — додала з усміхом і махнула рукою.
