— Ех, буду я перед старим ідіотом маскуватися та комедію грати! — скрикнув із огидливим жестом Адась.
— Ну, ось бачиш, що з того вийшло. Тепер я вже й не знаю, що далі буде.
— А я не боюсь, — весело сказав Адась. — Коли він так любить свої гроші, то, певно, й до смерти не схоче розстатися з ними, не напише заповіту, і вони…
Тут увірвав. Як колишній правник він знав, що гроші ті ні в якім разі не стануть легально його власністю, тим більш, що перед судом годі йому буде покликатися на своє синівство, в котре й сам він не вірив.
— Ну, що вони? — запитала пані.
— Та що, по закону перейдуть на державний скарб, а хіба невеличка частина піде на громаду.
— Е, це ще хто його знає, як буде! — промовила таємно пані, здвигаючи плечима. — Коли б тільки він справді не зробив заповіту без мого відому.
— Або коли б не схотів від мами геть випровадитися! — додав Адась. — Я щось так міркую, що він мами боїться дуже.
— Ні, про це не бійся! Вже я не буду дурна. Вміла його досі держати при собі, зумію вдержати й тепер. Чень то вже недовго буде. Та чорт із ним! Тобі пора їхати додому. Адже твої товариші леда хвиля[1] тут будуть.
— Правда ваша! Пора їхати. Щоб чорт узяв дурного попа! Попсував мені ввесь гумор! Тьфу! Як він на мене визвірився! Точнісінько, мов би небіжчик із труни піднявся! Так до побачення з мамою!
- ↑ Леда хвиля — ось-ось, незабаром (польськ. lada chwila).
