що в світі не повірив цьому. Але тепер, коли почув їх слова, побачив оті дикі вирази в їх очах, ту звірячу кровожадність, безстидну байдужність до людського терпіння, ой, Гнате! Не доведи Боже більш бачити! Обридження бере до людської натури! То тепер я всього, всього можу надіятися від них.
— Господи Боже! — скрикнув Деменюк і вдарився руками об поли, але по хвилині додав: — Ні, єґомость! Це не може бути. Це в вас слабість якась. Що вже як що можна закинути пані графині й паничеві, але щоб вони аж на щось подібного могли пуститися, ні! Цьому я ніколи не повірю! Це не може бути.
— Може, чи не може, але я не чуюся тут безпечним. Я боюся.
— Ну, чень вам удень нічого не станеться, а вночі, коли хочете, я можу ночувати коло вас, у кухні.
— Ні, ні, ні! — замахав руками о. Нестор, котрому при всім його страху навіть до голови не прийшло допустити якогось постороннього чоловіка, навіть такого як Деменюк, ночувати з ним разом в одній хаті. — Це ні на що! Це не поможе. Хіба ти можеш, як що до чого, дати мені захист?
— Ну, все таки що два, то не один. Не всяке відважиться йти на двох, а на одного та й ще такого як ви, то зовсім інша справа.
— Ні, Гнате! Так воно не буде, так недобре! Ліпше я ось що! Знаєш, що я задумав?
— Ну, що таке?
О. Нестор знов прихилив уста близько вуха Деменюка й, хоч довкола не було ані живої душі, й ніхто не міг їх чути, він шепнув ледве чутно з великим секретом:
