— Утікати відси.
— Куди?
— Кудибудь. До першого-ліпшого хлопа, аби цю ніч переночувати. А завтра далі! Заберуся до Львова, а там я вже дам собі раду.
Деменюк недовірливо похитав головою.
— Нелегка буде справа! І в котрого хлопа ви можете чути себе безпечнішим, ніж тут? Хіба ви не знаєте наших людей?
— А в Гердера?
— Що? В Гердера? В коваля? — з зачудуванням скрикнув Деменюк. — Ви хотіли б перейти відси до Гердера?
— Ну, а якби так справді? Що думаєш, вигнав би мене з хати?
— Коваль? Гердер! А, Боже борони! А ще якби дізнався, на яке діло ви думаєте обернути свої гроші! Та він би ваші руки й ноги цілував.
— Не було б так дуже й за що, бо ж він сам своєю нинішньою розмовою напхнув мене на цю думку. Так знаєш що, Гнате? Не тратьмо часу! Бігай до коваля і скажи йому, що я задумав. Запитай його, чи прийме мене до себе на день, на два? А, може, злякається пані графині, бо вона йому, певно, за це не подякує.
— Що до цього, будьте спокійні. Коваль Гердер не стоїть ні за чию ласку й не боїться нічийого гніву. Це я можу вам сказати, навіть не питавши його.
— Ну, а коли так, то ще ліпше. Іди й розпитай його. А як тільки він пристане й винайде для мене десь якийсь куток у своїй хаті…
— Там у нього осібний покій найдеться, просторий, гарний, з осібним входом.
— Ще ліпше! Ще ліпше! Коли пристане, зараз роздобудь мені воза й коня, а нехай
