Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/406

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Я б не забирав голосу, — промовив він повагом, — бо до meritum[1] розбираної тут справи не маю що так нового додати. Але мене схиляє, до цього інша річ. Не тямлю вже, як це ми нині попали на цю політичну тему, та я дуже рад, що таку дразливу й важну тему обговорено тут так спокійно, обережно та зріло. І хто це говорив? Чи старці, посріблені сивизною, загартовані важкими досвідами життя? Ні, це молоді люди, репрезентанти світлої й благородної молоді, що ще тільки лагодяться вступити на поле практичної діяльности. Без підхлібства, панове, без компліментів, але моє серце росте, коли слухаю ваших промов, вникаю в ваші думки. Не пережила свого віку, не скінчила своєї ролі та верства, котра має таку молодь! І щасливий народ, котрого провід та молодь із часом мусить обняти! Вірте мені, панове, мені, що стикаюся з різними верствами суспільними і з природи моєї професії мушу входити в найтайніші скритки і пружини їх ділання, їх змагань і інтересів! Вірте мені, коли вам скажу, що з-між усіх верст нашої суспільности все таки найбільшу суму чесноти, інтеліґенції, спосібности, благородного й не раз піднеслого способу думання я находжу в нашій шляхті. Не ідеалізую її, бачу її хиби, та хто ж на світі без хиб? Але я порівнюю суму її добрих прикмет із сумою хиб і бачу на боці перших величезну перевагу. Порівнюю суму її добрих прикмет зі сумою таких же прикмет у інших верствах, і бачу ще більшу перевагу. Тут сказане було слово, котре я з цілої душі

  1. Суті.