— Алеж, отче! — перебила його пані Олімпія, що, вся смертельно бліда й холодна, слухала його шептаного оповідання, — що ви видумуєте! А дивіть лишень, онде на софі ваш ключ лежить!
— Що? Мій ключ? — скрикнув о. Нестор.— Не може бути! Я ж перед виходом шукав його докладно!
Пані Олімпія замість відповіді витягла ключ із кутика софи, де він був запхався під подушку, певно, випавши о. Несторові з кишені під час сидження, і подала його переляканому о. Несторові. Той узяв його тремтячою рукою й довго дивився на нього, немов не вірячи власним очам.
— Не може бути! Не може бути! — шептав він. — Я ж добре шукав, а головно, я бачив…
Та пані Олімпія вже не дослухувалася, що він бачив. У сальоні йшла метушня. Адась пригадав гостям, що пора забиратися на фільварок, де їх ждуть із вечерею, і всі повставали й почали прощатися з господинею дому.
— А я, Адасику, дякую тобі за вечерю, — мовив д-р Васонґ. — Не час мені гаятись. Діла! Мушу прямо відси поспішати до Львова.
— Га, не смію задержувати пана меценаса[1], знаючи, що в пана час дорогий, — з делікатною резигнацією мовив Адась.
— А може ще дехто з панів схоче поїхати зо мною? — обернувся д-р Васонґ із запитом до товариства.
Два брати Чапські зголосилися бути його товаришами.
- ↑ Меценас — так величають адвокатів.
