— Оце й чудово! — мовив д-р Васонґ.— Сядемо всі на одного ф'якра.
— О, не маєте потреби тіснитися! — скрикнув Адась, котрий уперед уже надармо просив обох Чапських, щоб лишилися на вечерю, і котрого вони дуже перепросили, вимовляючись тим, що вже нині ніччю може приїхати їх мати, і дуже їй було б прикро, якби їх не застала у Львові. — Можете, панове, взяти два ф'якри. А котрі панове лишаються, з тих частина, може, схоче пішки полем проспацеруватися[1] відси до фільварку. Це близенько, тепер уже холодніє, вітрець подихає від лісу, чудово тепер у полі.
— О, ми всі йдемо! Всі йдемо! — закричали гості.
— А по вече́рі я відвезу всіх гостей своїм повозом до Львова, — додав Адась.
На тім і стало. Всі гості попрощалися й вийшли. Адась поцілував маму в руку й шепнув їй до вуха пару уриваних слів, а потім прожогом побіг на подвір'я, щоби провадити гостей через подвір'я в сад, відки йшла стежка на луку, далі на полеву дорогу, через місток, а опісля піднімалася доволі круто, звиваючись тонесенькою гадюкою поперек буйного пшеничного лану, поперек другого лану з картоплями до фільварку.
Д-р Васонґ лишився в сальоні останній, крутився, немов забув або згубив щось, а очима пильнував паню Олімпію й навіть крадькома давав їй якісь знаки.
— Панове Чапські, — сказав він до обох паничів, що ждали його у дверях сальону, —
- ↑ Пройтися, прогулятись.
