гнала її, смертельна тривога, щоб сподівана буря не захопила ще відходячих гостей, щоб ця гарна гостина не скінчилася скандалом. Вона формально бігла до дверей офіцини. І мала щастя. Ще хвилина, і було б запізно. В сінях офіцини вона лицем до лиця зустрілася, мало що чолом об чоло не вдарилася, з о. Нестором. Цей був зовсім мов безумний, пищав, кричав, ламав руки, стогнав із глибини душі.
— Боже мій! Отче Нестор! Що вам таке? Що сталося? — скрикнула пані Олімпія, ніби не хотячи, а проте твердо й рішуче загороджуючи йому вихід на подвір'я.
— Пропав я! Пропав! — стогнав о. Нестор. — Обікрали мене!
— Та хто? Як? Коли? — вся тремтячи, допитувалась пані.
— Ах, пустіть мене! Нехай кричу ґвалт! Нехай збігаються люди! Це не може бути! Кілька хвиль тому… В білий день… Аджеж це нечуване…
О. Нестор задихався, уривав слова, упадав під ваготою страшної новини так, що ледве держався на ногах.
Пані Олімпія, хоч сама, видимо, перелякана й до глибини душі збентежена цею новиною, взяла його за руки й лагідно впровадила знов до його покою, посадила на канапі й сама сіла насупроти нього. Тільки тоді почала говорити — лагідно, стиха, розумно й спокійно, немов уколисуючи до сну переполошену нічним привидом дитину.
— Бійтеся Бога, отче! Не робіть скандалу! В вашім власнім інтересі так ліпше буде. Розкажіть докладно, що сталося? Поміркуємо
