регуляміну[1] виділ повинен був уже вивісити його ім'я на чорній таблиці, але я, знаючи, як неприємно було б це пані графині і ще декому, просив, а навіть формально поручився…
— Спасибі вам, пане меценасе, щире спасибі! — промовила пані, стискаючи руку д-ра Васонґа. — Знаю вашу щирість і доброту. А що до того довгу, будьте зовсім спокійні. Думаю, що Адась завтра сплатить його.
— Завтра? — здивувався д-р Васонґ, котрий знав добре грошеві клопоти графині й Адася, який ще нині по дорозі, не знаючи про його делікатну місію, жалувався перед ним, що не має грошей на жнива.
— Так, завтра! — коротко й рішуче промовила графиня. — Adieu, коханий меценасе! Щасливої дороги!
„І відки це вони думають до завтра роздобути таку суму грошей?“ — міркував д-р Васонґ, сідаючи на ф'якра. — „Бо щоб цей старий скупиндряга так для неї розщедрився, це трудно допустити. Ну, та побачимо, побачимо!“
Ще гості не зовсім щезли з виду, ще в саду чути було гомін відходячих, а при брамі ще лагодилися до їзди ф'якри, коли пані Олімпія від д-ра Васонґа прямо полетіла до офіцини, де жив о. Нестор. Вона відразу, як тільки відвернулася від останнього гостя, зробилася немов зовсім не та. Щез її маєстатичний[2] спокій, щезла свобода й веселість. Лице облила блідість, тонкі губи розхилилися і тремтіли нервово, по всім тілі пробігала якась холодна дрож. Страшенна нетерплячка
