— Ах! Be… ве… вельможна пані! Які ви ласкаві! Які ви добрі! Нехай вам Бог за… заплатить за…
— Годі, годі! — скромно мовила пані Олімпія. — Тільки будьте спокійні! Я йду й зараз усе зроблю, що треба. П'ять тисяч, це сума! Це великі гроші. Вони не сміють пропасти. Ну, прощавайте, отче! Господи, як мені прикро, що вас у моїм домі таке нещастя стрінуло!
І вона вийшла. Тут же при сінешних дверях їй зустрівся Гадина, котрий не то підслухував у сінях їх розмову, не то щось там запрятував на подвір'ю просто дверей. Побачивши його, пані Олімпія окинула його таким лютим поглядом, немов би він зарізав її найлюбішу дитину, а потім, відхиляючи двері до покою о. Нестора й підносячи голос так, щоб і Гадина міг чути, вона кликнула:
— А замикайтеся добре, пан-отче! Майтеся на бачності! Добраніч, добраніч!
Вечоріло. Рожевий блиск залив увесь захід неба. Довкола стояла тиша. В торецькім дворі по відході гостей було пусто, глухо, тихо, мов у гробі. Тінь від офіцини звільна заливала подвір'я. Десь-колись у вершках лип перекликалися ворони.
Пані Олімпія ходила по саду. Її душа була збентежена, і вона шукала найгустіших закутків, найтемнішого сутінку, щоб бути самою. Та неспокій доганяв її й там, не давав їй сидіти, ані стояти на місці, гнав її далі. Садівник, сидячи у своїй солом'яній будці, під
