Гапка направилась було до кухні, але, бачучи, що там темно й нема нікого, потюпала далі, до покоїв пані Олімпії. Гадина знав, що, не заставши пані в покою, Гапка сяде на порозі й буде ждати на неї; від садівника чув, що пані перед хвилею була в саду; значить, певно, через сад вийшла в поле, на сіножать, де вона любить не раз проходжуватися до пізньої ночі. Значить — пора добра. Тепер чень ніхто не перешкодить. А Гадині страх хотілося коли не підглянути, то бодай підслухати, що діється тепер у покою о. Нестора. Чи спить він, чи ще ходить по покою, чи сидить та гроші рахує? І він, скулившися удвоє, поповз корчами та високою травою до рогу офіцини, потім попід стіну до другого рогу, обійшов його й тихесенько-тихесенько, мов кицька по бантині, поповз до вікна.
Вікно було заперте й заслонене, та все таки крізь заслону видно було, що в покою світиться. Значить, о. Нестор ще не спав. Цікавість Гадини загострилася вдвоє. Що то він робить? Він устав, нахилився до стіни, приліг вухом до рями вікна і слухав. Довгу хвилю не чути було нічогісінько. Здавалось, що в покою нема живої душі. Та от почувся шелест перевертаних карток, далі стук чогось об стіл, немов у кого випала з рук оправлена книжка. Зідхання, приглушене воркотання. Знов шелест. Гуркіт відсуваного крісла — і нараз, мов грім, що раптом перериває нічну тишу, почулося сильне стукання до дверей передпокою. О. Нестор аж скрикнув:
— Ой, Господи! А це що таке?
Стукання повторилося ще сильніше. Потім почувся голос:
