— Прошу єґомостя! Прошу єґомостя!
О. Нестор встав і зробив кілька кроків. По стуку чобіт Гадина пізнав, що він був іще взутий, значить, ще не роздягався.
— Хто… хто там? — видимо з трудом видобуваючи з грудей голос, запитав о. Нестор.
— Та я, Деменюк. Прошу відчинити. Я тільки на хвилину.
О. Нестор пішов одчиняти двері. В передпокою було, мабуть, темно, бо за хвилю о. Нестор ураз із Деменюком вернувся до покою.
— Що там у тебе, Гнате? Ти чогось перестрашений!
— Боюсь, єґомость, чи яке нещастя не сталося.
— Або що таке?
— Маланки десь нема.
— Як то нема?
— Від полудня, як з вами говорила, а потім вийшла з дому, так і пропала.
— Ну, Гнате, що ти говориш? Де могла пропасти? Певно, десь у селі, в якої посестри.
— Нема, єґомость. Я оббігав мало не пів села, Максим також бігає цілий вечір, ніхто її в селі не бачив.
— Ну, то, може, до міста пішла, адже вона часом у неділю ходить до міста!
— Так, але завсігди каже: там і там іду, тоді й тоді прийду. А нині, нікому нічого не сказавши, зібралася та й пішла.
— Як зібралася?
— Та властиво й не збиралася. В чім у хаті була, в тім і пішла. Ковалиха каже, що з хати вийшла в город, а з города через перелаз на стежку. Там від них дві стежки є: одна загумінками в село, а друга в поле. Отже не знати,
