й на! От тобі ті блискучі вигляди, котрими він хвалився перед Параскою! Та це ще не все лихо. Отой проклятий Деменюк так собі, з доброго дива, кинув уже підозріння на нього. А ну ж не найдуть правдивого злодія, — готові, справді, його чепитися! В Гадині не на жарти мурашки забігали поза плечима. Хоч невинний у нинішній крадіжі, він усе таки чувся настільки винним супроти о. Нестора, що — чув це добре — як запитають, то не буде могти спокійно говорити. Вид жандарма відмалку наповняв його несказаною тривогою, а що ж тоді, коли такий жандарм підійде до нього, з блискучим пір'ям на чакові[1], з карабіном і багнетом, коли почне накладати йому кайдани на руки, коли захоче „побалакати з ним“ сам-на-сам, то значить, вцідити йому пару раз поза вуха, або прикрутити йому на руках кайдани так тісно, щоб аж кров з-поза нігтів виступила. Гадина був дуже чуткий на біль, страшенно боявся бійки і знав наперед, що під самою загрозою бійки вискаже все, що знає й чого не знає.
Серед таких важких та невеселих дум він виліз ізнов із корчів у сад, добрався напомацки до хвіртки й вийшов на подвір'я. Та тут ізнов він майже лобом стукнувся об щось м'яке й трохи не скрикнув із переляку, коли те м'яке порушилось і обернулося до нього лицем. Була це пані Олімпія, котра, очевидно, стояла притулена до паркану плечима до хвіртки.
— Хто тут? — запитала пані голосно та з притиском.
— Я, — ледве вишептав Гадина.
— Що за я?
- ↑ Чако — накриття голови в роді шолома.
