— Ге, ге, ге, — скрикнув весело пан Калясантій. — От яка німфа стереже тут Адасевих пенатів!
— От який монах наш шановний господар! — замітив із усміхом пан Еміль.
— Одно мусите, панове, признати, що смак у нього несогірший, і що ця красавиця, справді, варта, щоб нею заопікуватися, — розсудливо промовив пан Альфонс.
Дівчина тим часом усе ще стояла на порозі спальні, мов без тями поводячи очима довкола й не мовлячи ані слова. Тадзьо обернувся до одного з лакеїв.
— Слухай, — запитав його півголосом, — ти знаєш цю дівчину?
— Знаю, прошу ясного пана.
— Хто вона?
— Та тут із села, Маланка зветься. Служить…
— А, служниця! Ну, а панич із нею… теє то?
— Ні, прошу ясного пана. Я її тут ніколи не видав.
— Ніколи не видав? А нині?
— І нині я не бачив, коли й як вона сюди ввійшла.
— Як то, ти не знав, що вона тут є?
— Ні, не знав.
— Ось що! А це що таке? Яким же способом вона сюди дісталася?
— Не знаю, прошу ясного пана.
Тадзьо підійшов до Маланки і взяв її за руку. Вона не супротивлялася, а тільки обернула на нього свої палкі, чорні очі, в котрих видно було якесь безсильне напруження, немов би мозок її, убезвладнений чимось, на-
