орел, з широко розпростертими крилами і звислою до долу головою; це були знаки духів — опікунів дому. За хатами стояли стайні та інші господарські будинки, всі під драницями і з грубезних, тесаних брусів збудовані; тільки нечисленні обороги[1] були з соломи і насторошували де-де свої золотожовті, гострокруглі чуби догори поміж чотирма високими оборожинами.
— Ось мого батька двір, — сказав Максим, показуючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Перед домом не було нікого, але двері від сіней були відчинені, а в стіні до полудня прорубані були два невеличкі квадратові отвори, які в літі оставались або зовсім відчинені,або закладались тонкими і напівпрозірчастими гіпсовими плитками, і на зиму, крім того, забивались дощаними віконницями. Це були тодішні вікна.
Мирослава цікаво позирнула на те гніздо Беркутів, над котрого ворітьми справді висів недавно вбитий величезний беркут, ще й по смерті немов грозячи своїми могутніми, залізними пазурями і своїм чорним, у каблук закривленим дзьобом. Затишно, супокійно і ясно було на тім обійстю; потік відділював його від гостинця[2], перекинений широкою кладкою, і журчав стиха та плескав кришталевою хвилею об кам'яну загату. І Тугар Вовк позирнув туди.
— Ага, то тут сидить той тухольський владика. Ну, рад я пізнати його. Побачимо, що це за птиця!
