Максим хотів попрощати боярина й його доньку і звернути до дому, але щось немов тягло його йти з ними дальше. Мирослава немов порозуміла це.
— Чи вже вертаєш до дому? — спитала вона, відвертаючись, щоб укрити своє змішання.
— Хотів було вертати, але нехай і так, проведу вас іще через тіснину до вашого двору.
Мирослава втішилася, сама не знаючи, чого. І знов пішли вони вниз селом, гуторячи, озираючись на всі боки, любуючись одне одним, голосом, присутністю, одне для другого забуваючи все довкола, батька, громаду. І хоча в цілій розмові ані одним словом не згадували про себе, про свої чуття й надії, але й крізь найбайдужнішу їх бесіду тремтіло тепло молодих, першою любов'ю огрітих серць, проявлялася таємнича сила, що притягала до себе ті дві молоді, здорові й гарні істоти, чисті та незіпсовані, що в своїй невинності навіть не думали про перепони, які мусіла стрінути їх молода любов.
І Тугар Вовк, що йшов передом у важкій, понурій задумі та міркував над тим, як би то завтра стати гідно і в цілім блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищість,— і Тугар Вовк не завважив нічого між молодими людьми; одне тільки гнівило його, що той молодий парубок такий смілий і так поводиться з ним і з його донькою, мов з рівними собі. Але до пори, до часу він здержував свій гнів.
Минули вже село і зближалися до того місця, де тухольська кітловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скелястою брамою потік у долину. Сонце вже похилилося геть із полудня і стояло над вершиною лісу,
