ливому садівникові, котрий якийсь час іще щось воркотів, пильно придивлявся то до кантів[1] ніжки, то до „хлопця“, о котрий о. Нестор звичайно ззував зі себе чоботи без ніякої чужої помочі, і остаточно, напівпереконаний, здвигнув плечима й похитав головою.
— Га, та, може, воно й так було. Або я можу знати? Коли ясна пані кажуть, що це вже не перший раз він так спадає з ліжка…
—Авжеж, авжеж! Я це найліпше знаю, бо звичайно рано заходжу до нього. Він сам мені не раз це говорив! — поспішно мовила пані.
— Та то так! За випадок не тяжко, а ще такому старому чоловікові. А в покою, кажуть ясна пані, нічого не бракує? Не видно, щоб тут хто що господарював?
— Адже самі бачите, що все в порядку. Шафи позамикані, комода заперта. Якби злодії були, то, певно, не таку б замішанину лишили. Шукали б грошей, ну а знаєте, як чужі люди грошей шукають, та ще вночі, то не дуже про те дбають, щоб усе в порядку лишити.
— Та то правда, — мовив садівник, чимраз сильніше переконуючись про правду слів пані Олімпії. — Тільки ось що, прошу ясної пані. Як ми сюди прийшли, то двері були поотворювані.
— Як то поотворювані? — здивувалась пані Олімпія.
— Гадина сказав, — вмішалася в розмову Параска, що, забираючись косити траву в городці, посмотрив[2] оці сінешні двері. Так
