цього. Він стояв із косою в руці й похилив лице вниз, бачучи по невчасі[1], що непотрібно вирвався з цим оповіданням, котре може наробити йому біди.
— Ну, говори, говори, що ти бачив? — налягала пані.
— Та нічого особливого! — відбріхувався Гадина. — Те, що кажу, те й бачив. Застукав хтось до дверей, о. Нестор запитав: „Хто там?“ Відповідає: „Я, Деменюк“. О. Нестор відчинив. Увійшов Деменюк, оба почали розмовляти…
— Про що?
— Або я знаю, про що? Я не міг чути. Те тільки я чув, що Деменюк сказав: „Іду до Гердера“.
— І вийшов?
— Та вийшов.
— Ти бачив, як вийшов?
— Бачити не бачив, але чув, як о. Нестор замкнув за ним двері.
— Замкнув?
— Замкнув.
— На замок?
— Здається, на замок. Я чув, як ключ ценькнув у замку.
— Ну, а потім що було?
— Я не знаю. Я пішов геть, пішов спати.
— А де ти спав?
— Та ось тут, у своїй комірці.
Пані Олімпія перевела цей перший протокол із Гадиною в чотири очі, спершись руками на плоті городця; за плотом, віддалений кілька кроків, стояв Гадина з косою в руках. Гапка
- ↑ По невчасі — не в свій час, невчасно (польське).
