Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/499

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Говорячи це, пані Олімпія чула, як у душі її ворушиться злість і підступає до серця. Чого цей жандарм причепився до неї і пристає з тим Калясантієм? Чи вона для нього якесь бюро інформаційне? Та ще гірше, ніж на жандарма, пані зла була на себе. Замість відпалити жандармові коротко й досадно, щоб йому відійшла охота нудити її, вона стоїть ось тут і показує йому чемний вид, говорить із ним як за якийсь обов'язок і пускається перед ним у такі інтимності, котрих би й зовсім не слід було виговорювати перед чоловіком, так дуже нижчим від неї соціяльно, а що найгірше, що всі її зусилля оказатись супроти цього жандарма гордою, гнівною або недоступною, падуть на землю, мов птахи без крил, що її злоба проти жандарма — безсильна, що вона не може, таки фізично не може, не строїти супроти нього привітного лиця, не говорити лагідно й обширно про речі, про котрі він не питає й не потребує знати. В душі її ворушилося безмірно прикре та завстидливе чуття власної безвладности, подібної до безвладности воза, що, раз попавши на похилу площу, сам власним тягаром безупинно котиться вниз.

— Допускаю, допускаю, що все це так, — мовив жандарм, — та проте… Може бути, що це тільки людська злоба… Я, власне, рад би переконатися… Але тут, прошу ясновельможної пані, до нас на того пана Калясантія прийшло донесення. Досить неприємна річ…

— Що таке? Донесення на пана Калясантія?

— А так. Дуже мені прикро було чути це, а головно для того, що донесення доторкало