— Камізелька, — звільна цідила пані, з нехіттю оглядаючи її, — так що ж з того?
— Чи ясна пані не знають, чия це річ?
— Що знов? Відки я маю знати? — обурилась пані.
— А мені здається, що то єґомостева.
— Єґомостева! Де ж вона була?
— Я найшов її в саду, отам у корчах під плотом.
— Що знов за лихо! Відки вона там узялася? — скрикнула пані.
— Не знаю, прошу ясної пані. Та здається, що тут щось погане сталося. Самовільно вона там не забігла, а мусів її хтось закинути.
— Та хто б там кидав та й пощо?
— Ну, єґомость самі, певне, її не кинули. Адіть, нова камізелька, зовсім добра. Здається, вчора ще мали її на собі.
— Може, ваш пес якнебудь ухопив та в корчі затягнув?
Ця догадка гірш усього обрушила садівника.
— Мій пес до єґомостевого покою ніколи не ходить, а все коло мене сидить. Він не має звичаю затягати шмаття в корчі.
— Ну, то я не розумію, що тут могло статися! — прикро якось промовила пані й відвернулася, щоб іти до офіцини.
Садівник із камізелькою пішов за нею.
— А я думаю, прошу ясної пані, що тут щось нечисте. Що тут якась погана справа. Не дай Господи чого, то не тяжко нам усім у біду впасти. Моя рада зараз, не чекаючи довго, післати по війта, скликати людей, дати знати жандармам. Нехай би добре обшукали… Сама камізелька з покою в корчі не забігла, мусів хтось її винести. А виніс камізельку, то вже,
